Місяць з медикаментами для РДУГ: досвід та щоденник спостережень
Літо 2026 року стало для мене особливим.
У червні в мене день народження, і за тортом зі свічками я традиційно загадую найважливіші бажання. Такі, знаєте, забаганки: поїхати у подорож мрії, зустріти велике кохання, знайти нарешті справу до душі.
Бажанням цього року було наважитись дійти до психіатра і підтвердити або спростувати мої підозри щодо РДУГ
Так, може, для когось в асоціативний ряд воно не дуже клеїться, але для мене це було чимось величезним і дуже важливим. Чимось, що дасть мені відповіді про себе, які я так довго шукала в очевидних і не дуже місцях.
13 липня я вийшла з кабінету португальського психіатра з аркушем А4. Я вже відчувала, що написане на ньому змінить моє життя, але поки не розуміла, як саме.
Три абзаци - підтверджений діагноз ADHD, рецепт на препарат-стимулятор у мінімальному дозуванні і деякі рекомендації від лікаря на перший час. З лікарні я одразу поїхала в аптеку, а наступного ранку почала приймати медикаменти.
А вже за годину відчула сильний імпульс відкрити Threads і написати перший допис про мій РДУГ та прийом медикаментів. Не було жодного сорому, ніяковості чи вагань - бо те, що я побачила, було надто важливим, щоб це приховувати.
День за днем я вела публічний щоденник про свої відкриття, і це виявилось дуже важливим як для інших, так і для мене. А зараз зібрала все найголовніше в цій статті.
День 1
Сьогодні мій перший день прийому препарату для РДУГ. Спостереження ЗА РАНОК.
Зір наче покращився у 10 разів і я стала бачити світ в HD.
Поки я снідала, дитина розсипала на паркет ціле відерце пластикових намистин - і в мене навіть нічого не сколихнулось, ніякого роздратування. Я просто продовжила пити каву.
Зібралась на навчання дуже швидко та послідовно: подумала, що треба зробити - зробила це - перейшла до іншої справи. Без ранкової метушні та сплутаних думок.
Потрібно було написати повідомлення сусідці з питанням по ЖК - і як тільки я це подумала, одразу відкрила месенджер і зробила це. А потім одразу відкрила її відповідь і продовжила розмову - хоча тема була максимально нудна.
Тут зрозуміє той, хто має зрозуміти 😁
Я в повному шоці від цього всього.
День 2
Я навіть не розуміла раніше, СКІЛЬКИ в моїй голові жило голосів - постійно.
Звісно, я помічала свою метушню і що думаю по декілька думок одночасно, але здавалося, що так просто проявляється тривожність.
Вчора, здається, вперше з моменту знайомства з моїм чоловіком, ми по-справжньому поговорили: він розповідав історію двадцятирічної давнини про дикого кабана 🤣, а я уважно слухала, думала тільки про це і була реально присутньою.
О, новий світ.
День 3
Отримую якесь неймовірне задоволення від звʼязки: подумала - одразу зробила - більше не думаю про це.
Моя звична схема протягом 37 років була трохи іншою…
Подумала. Подумала ще раз, і ще, доки це не стало навʼязливими думками. Відчула провину і сором за те, що думаю, але не роблю те, що потрібно Пересилила себе - підкупила чимось, можливо, чи просто вже горить - і нарешті зробила.
А потім ще прокручую в голові результат, повторюючи про себе «яка я молодець», «як добре, що в мене вийшло», щоб якось компенсувати дофаміном абсурдний обсяг витрачених зусиль.
Приклад: вчора в розмові кажу «потрібно подзвонити в паспортний сервіс в іншій країні і спитати, чи видадуть вони документи тобі, а не мені».
В цей самий час (!) беру телефон, знаходжу номер, дзвоню і отримую відповідь «так».
Після дзвінка просто повернулась до розмови, щоб обговорити щось інше.
Справа, яка раніше могла займати мою голову тиждень, зайняла секунд 40 без жодної внутрішньої боротьби і накрутів.
День 4
Спостерігаю несподіваний ефект.
Мені стало цікаво розмовляти з людьми 😳
І з родиною, і з колегами по мовним курсам, і з дідусем в черзі супермаркету.
Пояснюю для себе це так - мозок під час розмови більше не зайнятий обробкою інших, «цікавіших» думок. Але ще важливіше - зараз я не намагаюсь спрогнозувати всі варіанти того, чим закінчиться розповідь співрозмовника.
Здається, відчуття, що я так добре знаю людей, їх думки, і все для мене вже зрозуміле та передбачуване, було великою ілюзією, яку я сама від себе маскувала 🥲
І ще на очах зникає соціальна тривожність.
Це просто huge.
День 5
Я нарешті можу гратись з моєю донькою.
Мені реально цікаво щось вигадувати, спостерігати за нею у грі. Я отримую таке щире, глибоке задоволення від часу разом.
І нарешті побачила, як це було влаштовано раніше і чому було так складно.
В голові тридцять думок одночасно, фонова тривожність від незавершених справ - одну справу при цьому я відкладаю 30 хвилин, а іншу два роки. До цього додається сенсорний перегруз за день від звуків, дотиків і візуального шуму + почуття провини за те, що не виходить сфокусуватись і бути присутньою з власною дитиною.
І - та-даам! - вітаю, ви почуваєтесь найгіршою мамою у світі.
Це було не моєю виною весь цей час. Так просто працює мій мозок.
Фух.
День 6
Сиділа та обідала, коли телефон засвітився повідомленням у месенджері. Це була бухгалтерка, і видно було по превʼю, що їй потрібні якісь додаткові документи.
Знаєте, що я відчула в цей момент?
Легкий імпульс зацікавленості: ніби прийшла нова інформація, яку потрібно обробити, і я до цього готова просто зараз, як доїм.
Добре, це не просто «дивно» - така реакція абсолютно шокує нереалістичну для мене версію минулого тижня.
Кожне нове повідомлення, особливо неочікуване, я зустрічала як загрозу - внутрішнім переляком, тривогою і супротивом.
Виявилось, за все життя мій мозок зрозумів, що повідомлення означає «нова задача», сил на яку по класиці немає, попереду важкий процес, потім ми не впораємось, «ааа-аа-ааа!».
До речі, я ніяк це раніше не відрефлексовувала, адже думала, що так у всіх.
День 7
Усе, що я ще зовсім недавно знала про ADHD - це те, що людині складно сфокусуватися.
Чи впізнавала я цей симптом у себе? Звісно.
Чи хотіла я його «виправити»? Ні.
Бо я уявляла це так: у світі є купа нудних, нецікавих і виснажливих справ, і я просто не хочу на них фокусуватися. Натомість робити те, що мені подобається, я завжди могла.
Тож мені здавалося, що і фіксити тут нічого.
А що виявилося насправді?
Виявилося, що я жила в такому дефіциті дофаміну, що його постійний пошук став для мене нормою. А коли почали діяти медикаменти, я раптом зрозуміла, що можу отримувати справжнє задоволення навіть від такої дії, як зосереджено помити посуд.
І найголовніше - зараз мені вистачає базового палива, щоб на ізі почати справу, продовжити її й довести до кінця.
Але тут зʼявилася нова задача: зрозуміти, скільки справ на день я взагалі можу робити без виснаження.
Мій мозок тепер готовий і це зробити, і те, і давай ще просто зараз поставимо прання, і табличку на рандомну тему зробимо (хоча я в житті не робила табличок, навіть коли мусила 😅).
Але ресурси ж усе одно залишаються обмеженими.
Раніше три таких імейли, щось побутове, трохи повчилась, вечір із дитиною - і я вже молодець. А зараз як рахувати? Поки не знаю 🙂
І ще згадала, як знайомі робили «дофамінові детокси», і я щиро вважала це якимось особливим видом витонченого мазохізму 😁
А зараз зрозуміло чому - ми просто створені різними.
День 8
У коментарях хтось написав, що не хотів би приймати такі медикаменти, адже йому більше подобається бути собою.
І я замислилась. Бо для мене все виявилось зовсім навпаки.
У листопаді минулого року я зробила риносептопластику - вирівняла дуже викривлену перегородку та асиметрію носа, яка йшла з цим у комплекті.
Вперше за життя я дізналась, як це - дихати вільно, а ще фотографуватись з обох боків без пошуку вдалого ракурсу.
Чи можна сказати, що після цього я перестала бути собою? Та ні. В моєму розумінні я нарешті стала собою - такою, якою завжди уявляла себе.
Аспекти, які обʼєктивно ускладнюють моє життя, я не вважаю невідʼємною частиною своєї особистості. Я відчуваю себе собою навіть без щоденної прокрастинації та соціальної тривожності у найдурніших взаємодіях.
Я така, якою завжди уявляла себе всередині. Просто тепер це легше побачити - і мені, і іншим.
А тепер про побічні ефекти.
- Сон. Першу ніч я спала не більше двох годин, було дивно і трохи лячно 👀 Починаючи з другої, сплю дуже міцно по 7-8 годин і прокидаюсь без будильника. До препаратів я спала довше, але більш чутливо.
- Апетит майже зник. Для мене це проблема, бо мені не варто втрачати вагу - тож доводиться їсти за розкладом і уважно слідкувати за білком. Я можу їсти і мені смачно, але самого бажання і думок про їжу немає.
- Емоції ніби вирівнялись. За тиждень я майже жодного разу не відчула тривогу чи роздратування, але і ейфоричне відчуття радості, яке мені притаманно, теж пішло. Поки не розумію, чи так це влаштовано у нейротипових людей, чи в мене все надто пригнічено.
- Міряю тиск і пульс декілька разів на день - показники трохи вище, ніж звичайно, але в нормі.
- В голові мені дуже-дуже спокійно. В тілі є напруга, яка поступово стає меншою.
І ще організм швидко звикає до препарату. Мозок працює так само, але магічного ефекту новизни вже менше. Все актуальніше питання нових звичок і нейронних звʼязків, щоб полегшити собі життя і без меликаментів - бо я не роблю прогнозів, як лікування складеться далі.
День 9
Знаєте ось це відчуття, коли в тебе "величезний потенціал"?
Усі говорять про це ще з дитинства. Але, чим старший стаєш, тим більшою стає прірва між тобою реальним і тим самим міфічним потенціалом.
Ну от я теж знаю 😁
Зараз у мене вимальовується нове бачення: вже девʼять днів мої думки напряму повʼязані з діями. Подумала - зробила - отримала результат.
І для жодного «потенціалу» тут просто не залишається місця. Ти або робиш і отримуєш, або ні. Я знала, що маю гострий розум, що я творча й винахідлива. Але ніби не мала доступу до власної енергії. Між нами стояла стіна.
Тож, щоб перетворити думки й плани на реальні дії, мені залишалося сподіватись лише на диво.
…Прокинусь якось - а величезний потенціал уже магічним чином реалізовано. Ох і заживу))
Зараз моєму мозку вже нецікаво розмірковувати про ілюзорний майбутній успіх. Він побачив, як це працює: він отримає те, заради чого докладе зусиль. І найдивовижніше, що ця думка більше не викликає стресу. Вона мене повністю влаштовує.
До речі, всі говорять, що медикаменти для ADHD дорогі, але ніхто не каже, що з ними можна цілий тиждень не купувати нічого на розпродажах, нарешті продати на Vinted те, що відкладала навіть сфотографувати, не бігти одразу в кафе, яке побачила в сторіз знайомої під красивим фільтром, і вчасно оплачувати рахунки 😁
День 10
Після отримання діагнозу я почала згадувати одну цікаву особливість. Усе життя люди для мене ніби ділилися на дві групи.
Були ті, з ким розмова відразу ставала глибокою. Вони помічали неочевидні звʼязки, бачили те, що інші не бачать, жонглювали темами в розмові, інтуїтивно відчуваючи сенси. Поруч із ними я почувалась «своєю».
І були всі інші.
Не кажу, що вони були чимось гірші. Просто між нами ніби не виникало цієї невидимої хімії - я не могла їх «прочитати», і вони не могли прочитати мене.
Тоді здавалося, що це просто питання темпераменту.
Тепер, коли навколо все більше інформації і люди більше дізнаються про себе, мені іноді здається, що серед людей із першої групи просто було багато нейровідмінних. Звісно, я не можу знати цього про інших людей - але цікаво дивитися назад на власне відчуття «своїх».
Подібне притягує подібне.
День 11
Трапився неочікуваний побічний ефект.
До мене почали підходити люди у супермаркетах.
Жінки і чоловіки, різного віку, буквально щодня хтось підходить щось спитати: де знайти соду, чи бачила я такий йогурт тільки без жиру, просять допомогти прочитати етикетку.
І ні, я не ношу форму співробітника 😁
Є гіпотеза, що змінилась моя енергетика - я почуваюсь більш впевнено, і це помітно і по погляду, і по ході, і по рухах.
Чому так сталося?
Мабуть, тому що, вперше за вічність, мені непотрібно витрачати купу сил на маскування. На те, щоб будь-якою ціною сховати від світу свій внутрішній хаос, який, за відчуттями, обовʼязково потрібно було ховати.
Це медикаментозна підтримка так діє, чи навіть просто знання про власний діагноз? Не знаю - я отримала і те, і інше в один день.
Але точно сталося дещо важливе. І ще одне. Я почала говорити португальською 🥹
На вулиці, у рибному відділі, в податковій, з таксистом та по телефону з курʼєром. Не те щоб я раптом прокинулась зі знанням нової мови 😁 У мене вже було 300 годин мовних курсів і до того ще рік навчання онлайн.
Але заговорити заважав страх помилок, сором, ніяковість. А ще хороша англійська, що була для мене як милиця.
Та зараз я просто. почала. говорити!! Роблю помилки, забуваю слова, плутаюсь - але отримую таке задоволення, що можу тепер використовувати ті знання, які так довго були пасивними.
Так круто 🤍
День 12
Мені здається, що мільйони людей живуть із недіагностованим РДУГ лише тому, що словосполучення «розлад дефіциту уваги та гіперактивності» звучить як зауваження у щоденнику третьокласника.
А не як та щоденна внутрішня боротьба, яку багато хто з нас веде роками.
День 13
У мене зараз ПМС, і, як мене часто попереджали, у цей період медикаменти діють помітно слабше. Повернулось більш глибоке переживання емоцій.
Але я ось що помітила: у мене все ще є та дорогоцінна секунда між подією та моєю реакцією на неї. Саме та секунда, яку я роками намагалась натренувати в терапії, і яка раптом зʼявилась вже з першого дня прийому медикаментів.
Я можу зіткнутися із ситуацією-тригером, прислухатися до себе і ніби «обрати» емоцію, яка буде адекватною в цей момент. Це може бути злість, занепокоєння чи сум.
Але тепер емоція приходить і з часом минає, а не захоплює мене повністю, як раніше. Це одне з тих явищ, про які я давно знала в теорії, що саме так і має бути. Але лише зараз я проживаю це насправді - і це відчувається як свобода.
День 14
До фармпідтримки я вважала себе інтроверткою і уникала зайвих взаємодій. Минуло два тижні - і я питаю пані з Ірану, з якою ми зустрілись на мовних курсах, чи можна приїхати до неї в гості разом із донькою. Бо в неї така тепла енергетика і мені дуже хочеться продовжити це спілкування.
Я все ще не знаю, де тут «справжня я», а де симптоми, які я роками вважала характером. Але спостерігати дуже цікаво.
День 15
Я таки помила ту підлогу.
Вийшло швидко. Було навіть приємно від того, як вправно я це зробила. А ще - добре на душі, бо я завершила одну задачу і можу перейти до іншої.
Розмірковую про це глибше.
Як так сталось, що я все життя думала, ніби всі люди влаштовані однаково? Що для всіх помити підлогу потребує однакової кількості зусиль і подолання внутрішнього супротиву.
Просто хтось молодець і has their life together, а хтось - я.
Схоже, що є безліч людей, для яких бути енергійними та ефективними - це природний стан, вони просто так влаштовані.
Весь цей час порівнювати себе з ними було несправедливо.
Добре, що я дізналась про це хоча б зараз.
День 16
Найдивніший ефект для мене.
Я розумію, що емоційна дисрегуляція не належить до основних діагностичних критеріїв РДУГ, а фоново формується впродовж життя - доки ти сам і люди навколо не знають про твій діагноз.
Хронічний сором, сумніви у власних силах, почуття провини - усе це наростає шар за шаром десятиліттями, поки ти зовні вдаєш, що «нормальний», і намагаєшся відповідати чужим очікуванням.
Як так сталося тоді, що щойно я почала фармпідтримку, ці спецефекти майже зникли? Не могли ж давні травми просто магічним чином розчинитись?
Можливо, самі травми нікуди не поділись, але інтенсивність переживань, які вони викликають, значно зменшилася.
Настільки, що тепер їх можна витримати і не зруйнуватись.
Так, як, мабуть, і мало бути весь цей час.
День 17
Я втратила сором настільки, що якщо лежу на дивані і хтось заходить - не підскакую одразу робити вигляд, що чимось зайнята, а спокійно(!) лежу собі далі.
Оце, звісно, спецефект, якого я не очікувала 😁
День 18
Коли психіатр призначив мені фармпідтримку, я одразу попросила виписати ще щось від тривоги. У моїй голові була проста звʼязка: «стимулятор = напруга = ще більше тривожності».
Це типове когнітивне викривлення пояснювали в статті з безкоштовного гайду про фармпідтримку для дорослих з РДУГ
Насправді ж у моєму випадку сталося навпаки. Щойно хаотичні думки розклалися по поличках, а туман у голові розсіявся, тривожність теж почала стихати ✨
Протягом дня мені спокійно, ніби після спа. Взагалі зʼявилось відчуття, що я можу пропустити крізь себе і витримати набагато більше життя.
І сон став дуже міцним. Думаю, це теж повʼязано.
День 19
Була в гостях!
Памʼятаєте, втратила соціальну тривожність і сама напросилась до пані з мовних курсів?
Дуже класно провела час, познайомила свою родину із новими людьми - в еміграції безцінно, багато спілкувалась, не намагаючись втекти у телефон, а потім ще й отримала нове запрошення))
Цікаво спостерігати, як маленькі зміни в поведінці відкривають нові коридори життя.
День 20
Сьогодні не стільки про медикаменти, скільки про те, що почало відбуватися після діагнозу.
Найцікавіше мені зараз розглядати РДУГ у контексті генетики. Памʼятаємо, що це дуже часто родинна історія. Для мене цей шлях зараз виглядає так.
Спочатку - увага і співчуття до себе. Це найважливіший етап прийняття всіх тих років життя без розуміння, що зі мною відбувалось.
Потім - поглянути на батьків, бабусь і дідусів. Це пояснює дуже багато моментів із дитинства, а щире співчуття до недіагностованих близьких допомагає рухатися далі.
І нарешті - спостереження за своєю дитиною.
Моїй доньці зараз чотири роки, і я відчуваю, що моє власне самопізнання - найкращий подарунок для її розвитку.
Найцінніше, що я можу дати своїй дитині - це не ідеальну маму, а маму, яка розуміє себе.
День 23
Очевидно, що мій рідненький гіперфокус нікуди не дівся - мої щоденні пости тут тому підтвердження 😁
Але мені це подобається снюю.
Ще до того, як я запідозрила в себе РДУГ і не знала, як називається саме ця моя схильність до фіксацій, я інтуїтивно придумала спосіб керувати гіперфокусом, щоб поступово покращувати собі життя.
Я почала ставити собі 2-3 великі цілі на рік, а потім обовʼязково ділилась цими планами у себе в блозі. Типу, один раз розповіла і не поверталась до теми, доки не реалізую це.
Таким чином я за декілька років вивчила нову складну для мене мову, сіла за кермо й отримала права в новій країні, схудла на 15 кг, вилікувала всі зуби, зробила риносептопластику, і ще досить багато всього, що було страшно, незрозуміло і «мені не по силах», але зрештою зробило моє життя легшим.
До речі, планами я зазвичай не ділюсь публічно, бо це ніби «краде» енергію, яку краще спрямувати на дії.
Але тут працює 🤝🏻
1 місяць
Ось головні для мене зміни за цей час.
Я стала менш емоційно вразливою: легше витримую переживання, проживаю агресію «голками назовні», а не «всередину», як звикла, пропускаю крізь себе більше життя у всіх його проявах.
Можу почати справу одразу, як подумаю про неї. Мені все ще властива прокрастинація - я жила з нею 37 років - але вона стала набагато більш регульованою.
Я нарешті можу бути включеною мамою, яка під час канікул отримує задоволення від 23/7 з дитиною. Так, буває втомлююсь і дратуюсь, але це не повний колапс системи, як могло бути раніше від сенсорного перегрузу.
Я майже місяць жила без перманентної тривоги і токсичного сорому.
Соціальна тривожність теж помітно зменшилась і я можу будувати спілкування з новими людьми так, як завжди уявляла в своїй голові.
Абсолютний вау-ефект тривав перші днів десять. Про кожен із них я тоді детально записувала, тому що буквально щодня помічала щось нове. Далі мозок почав забувати, як було «до», і новий стан поступово став нормою.
Під час ПМС і в перші дні циклу препарат діяв значно слабше і іноді здавалось, що взагалі перестав працювати - сумарно це було майже два тижні. Це хочу окремо обговорити з лікарем.
Побічки майже всі зникли. Зараз трохи знижений апетит, але контрольовано, і, мабуть, для мене це скоріше перевага.
***
Так, один місяць - це зовсім небагато, і я поки не уявляю, як далі будуть розвиватись події. Але щодня бачу, наскільки легше мені стало жити життя.
І фраза «все життя попереду» заграла не те що новими барвами - зараз вона для мене іскриться, сяє і переливається веселковим світлом.
Тема медикаментів сповнена стигми і міфів, щоб поступово змінювати це, ми створили безкоштовний гайд в співпраці з психіатром Максимом Сопілкою і запрошуємо тебе ознайомитись з ним
